хімічні методи аналізу

КІЛЬКІСНІ МЕТОДИ в природознавстві - сукупність методів у природничих науках, впровадження яких робить можливим математичний опис природничонаукових об'єктів. К.м. є однією з складових математичного підходу до вивчення й опису явищ, суть якого полягає - у кількісному вираженні якісних характеристик явищ (напр., зведення якогось кольору до випромінювання з певною довжиною хвилі та частотою), трансформації якісних понять науки у кількісні, вимірювані величини; у представленні природних зв'язків і закономірностей у вигляді відношень між математичними символами. Внаслідок такого підходу стає можливим використання математичних теорій і моделей для опису, пояснення й передбачення природних і суспільних явищ. Теоретизація сучасного природознавства набуває розвитку залежно від того, наскільки воно стає математизованим, наскільки в ньому поширені К.м. Методи цього типу мають неоднакову ефективність у різних природничих науках. Зазвичай, їх питома вага визначається рівнем теоретизованості наукової дисципліни; в науках з потужною емпіричною складовою (напр., біологія, медицина) К.м. мають поширення тільки в окремих розділах. Впровадження К.м. в природничих науках виражається значною мірою у застосуванні формальних моделей, числових систем з функціональними відношеннями, логіко-математичних структур і пов'язаних з ними методів кількісного та структурного аналізу.

en\ \ [lang name="English"]granulometric analysis, particlesize analysis, particlesize determination

ДІАЛЕКТИЧНИЙ МЕТОД - один із філософських методів, який визначається особливим характером співвідношення філософських категорій - їх парністю і полярністю (буття і небуття, єдине і множина, перервне і неперервне, видимість і сутність, необхідність і випадковість, необхідність! свобода, мислення і буття тощо). Оскільки ці категорії виключають одна одну, то постає низка питань про їхнє співвідношення. Це і є основні питання або проблеми філософії, їх стільки ж, скільки таких категоріальних пар. Д. м. являє собою спосіб і мистецтво розв'язання таких проблем - визначення протилежностей, аналіз і розмежування, їх синтез в деяке ціле, розкриття руху і розвитку відповідних структур, напрям, тенденції їх генезису. В XX ст. були створені нові філософські методи - аналітичний, феноменологічний, герменевтичний. На відміну від попередніх епох, виник плюралізм філософських методів.

ЛОГІКА НАУКИ - комплекс філософських і формально-логічних досліджень структури наукового знання. Розвиток Л.н. пов'язаний з подоланням кризи в теоретичному природознавстві та основах математики, що виникла на рубежі XIX - XX ст. В теоріях, які вважалися класичними і надійними, виявилися суперечності; некритичне використання деяких понять поставило під сумнів засоби доказу, зокрема в математиці; з'ясувалося, що важливим теоретичним поняттям приписується смисл, несумісний із змістом даних теорій. Л.н. склалась як сукупність методів встановлення точного смислу термінів і тверджень наукових теорій, вивчення міри доказовості кожного з тверджень і аналізу надійності методів доказу. В сучасній науці з високою абстрактністю її побудов та зростаючою складністю логічної структури доказів Л.н. набуває дедалі більшого значення для з'ясування об'єктивної істинності теорій та перспектив їхнього розвитку Д. ля розв'язання цих важливих питань розвитку наукового знання, його теоретичних структур та емпіричного базису Л.н. використовує різні конкретно-методологічні підходи, в т.ч. метатеоретичні побудови, аналіз регулятивних принципів трансформації теорій, засоби інтерпретації, моделювання й розуміння мови науки. Оскільки важлива частина емпіричних теорій з формального боку не відрізняється по суті від математичних, на дослідження їх перенесено методи, що виправдали себе в математиці. Таким чином, істотно розширяється коло досліджуваних проблем і використовуваних методів та ідей. Фундаментальна для емпіричних теорій проблема співвідношення фактів і теоретичних узагальнень допускає формальний розгляд, але водночас порушує суто філософське питання. Аналіз змісту абстракцій, використовуваних сучасною наукою, з усією повнотою ставить питання про глибину відображення зовнішнього світу в поняттях. Нарешті, найважливіші результати метатеоретичних досліджень не можна зрозуміти без філософського осмислення. Таким чином, аналіз будови наукового знання, міри і характеру його обґрунтованості, форм зв'язку теорії з емпіричним матеріалом неминуче й органічно включає вивчення співвідношення теорії і об'єктивної дійсності. Л.н. стимулює і розвиток формальної логіки, зокрема її некласичних напрямів, і водночас потребує філософського аналізу понятійного апарату науки, узагальнення результатів метатеоретичних досліджень.

ПРАВОВИЙ ПОЗИТИВІЗМ - напрям у філософії права, що здійснює осмислення та обґрунтування такого права, яким воно є насправді, а не яким має бути, на підставі аналізу емпіричних фактів формування і фунціювання юридичних систем та відповідних їм інститутів. На відміну від правового натуралізму, П.п. розмежовує право і мораль, визнає існування права лише як права позитивного, тобто як конкретних діючих юридичних систем, що виражаються засобами специфічних мов і оцінюються за формальними ознаками, а не моральними вимогами чи критеріями. Джерелом позитивного права виступає воля суверена або суспільства, зафіксована в суспільному договорі. Сама юридична система являє собою ієрархічну систему правових норм, що мають приписувальну силу Р. озквіт П.п. припав на XIX ст. і був пов'язаний із потребою подолати методологічні труднощі, що виникли через неможливість "дедуктивного виводу" юридичних наслідків із природничо-правових гіпотез. Існують певні модифікації П.п.: аналітичний (Бентам, Остин) - застосовує логічний підхід до аналізу усталених юридичних систем, правових понять і методів; історичний (Савіньї) - акцентує на самобутності юридичних систем окремих народів, обумовлених їхнім власним соціокультурним досвідом; "нормативний" (Кельзен) - прагне обґрунтувати систему правових норм шляхом послідовного зведення їх до деяких "базових норм". Сучасний П.п. (Харт) дещо пом'якшує вимоги класичних постулатів, залучивши до аналізу позитивного права, зокрема, герменевтичні методи.

СТРУКТУРАЛІЗМ - напрям наукового пізнання, що ґрунтується на системно-структурному методі аналізу. Ідеї системного підходу з'являються у фізиці, математиці, гештальтпсихології, рос. формалізмі на поч. XX ст. і кристалізуються в структурній лінгвістиці Сосюра О. станній увів фундаментальну для С. опозицію мови/мовлення, тобто мовної системи як інваріанта мовної діяльності та індивідуальних способів її реалізації Ц. я опозиція передбачає застосування ряду понять: означника/означеного, синтагми/асоціації, синхронії/діахронії Я. кщо лінгвістичний С. є цілком визначеним явищем, то опис гуманітарного С. становить проблему, оскільки не має ідейної, організаційної або хронологічної єдності. В загальних рисах гуманітарний С. можна схарактеризувати як течію в науках про людину та суспільство в 50 - 60-ті рр. XX ст., що застосовує до різноманітних феноменів культури методи системно-семіотичного аналізу, запозичені з арсеналу структурної лінгвістики, та має чітко визначену антипсихологічну та антисуб'єктну спрямованість. Будучи за походженням суто франц. явищем (С. зазвичай асоціюється з іменами Фуко, Варта, Лакана, Леві-Строса, Альтюссера та ін.), він, однак, справив великий вплив як на континенті, так і в США. Модель мови Сосюра (як формальної можливості мовної діяльності, що, не детермінуючи конкретного мовного акту, задає умови його можливості та працює на несвідомому рівні) стала моделлю, аналогії якої відшукувались у різних сферах культури: міфах, літературних текстах, психічній діяльності, історії наук, - але лінгвістична складова зазнає в гуманітарному С. суттєвої трансформації: площина застосування мови з репрезентативної, психічної зміщується в логічну. Мова стає кодом, принципом впорядкування емпіричних фактів, в т.ч. і фактів вербальної мови. В загальних рисах структурний аналіз в С. є сходженням від поверхових лінгвістичних структур до глибинних, причому перші є кодом останніх, а метакодом виступає універсальна структура розуму. Попри всю плідність гуманітарного С., представники якого змінили звичний образ етнології, психоаналізу, епістемології та літературознавства, проблематику та підходи цих наук, спроби прояснити його методологічні засади в кін. 60-х рр. стали першим кроком на шляху його трансформації в постструктуралізм, яка часто здійснювалась самими структуралістами (Варт, Фуко, Лакан). Будучи формально-раціональною обробкою певного порядку фактів, структуралісти у лінгвістиці та літературознавстві усвідомлюють операціональний статус поняття структури, але в антропології та психоаналізі воно починає розглядатись як структура самої реальності, і саме цю тенденцію С. піддає критиці Еко ("Відсутня структура") В. разливість гуманітарного С. пов'язана з тим, що в багатьох соціокультурних системах семіологічний рівень є не вихідним, а похідним, тому постструктуралізм звертається до аналізу досеміотичного рівня культури. З моменту свого виникнення С. постійно перебуває в русі трансформації, і найпотужнішою сьогодні трансформацією С. є постструктуралізм.

ПОЗИТИВІЗМ ( від лат. positivus - позитивний) - філософська течія, яка стала домінантою європейської культури у друг. пол. XIX ст. В історичній еволюції П. вирізняють три етапи: класичний (Конт, Літтре, Тен, Ренан, Дж. Мілль, Спенсер та ін.), емпіріокритицистський 0Млх, Авенаріус, Пірсон, Дюем та ін.), неопозитивістський (Шлік, Карнап, Рейхенбах та ін.). Основоположник П. Конт, якому належить також термін "П.'\ кинув радикальний виклик метафізичній традиції європейської культури і проголосив настання нової епохи - справді наукового (тобто позитивного) знання. Наука (як сфера позитивного знання) не потребує спекулятивного обґрунтування. Вона сама спроможна здійснити будь-які грандіозні теоретичні синтези знання, що здобувається засобами різноманітних спеціальних наукових дисциплін. Слово "філософія" на цьому етапі позитивісти зберігають лише за тією галуззю науки, яка культивує методи синтетичного об'єднання позитивного знання. На рубежі XIX - XX ст. П. переживає кризу, зумовлену науковою революцією, що охопила майже всі галузі природознавства. Наслідком цієї кризи було започаткування другого етапу П., на якому стратегічне завдання вбачається не у створенні всеосяжних "синтетичних" систем, що систематизують універсально-загальні висновки наук про природу, суспільство й мислення, а в розробці по-справжньому наукової теорії пізнання, з якою тепер ототожнюється емпіріокритицистська епістемологія. Третій етап еволюції П. (неопозитивізм) пов'язаний із діяльністю представників логічного П„ Віденського гуртка та аналітичної філософії. Однією з провідних тез цього періоду є проголошення філософії не наукою про реальність, а практикою аналізу штучних і природних мов Г. оловна мета такого аналізу вбачається в елімінації з науки усіх тих понять, міркувань, псевдопроблем, які не мають пізнавального сенсу. Відмовляючись від догм махістського біологізму та психологізму, неопозитивісти намагаються досягти цієї мети у процесі удосконалення апарату математичної логіки і побудови дедалі потужніших логічних моделей Ф. ілософія виправдовується лише тією мірою, якою вона прояснює деякі з розрізнень, що не були ясними до її втручання. Для неї нема й не може бути ні єдино істинного філософського методу, ні будь-яких нездоланних меж. Такого роду підходи і до філософії, і до науки створили підґрунтя для трансформації П. у постпозитивізм.

марк., рек., збут n маркетинг; організація збуту; реалізація; збут; система збуту; торгівля; a маркетинговий; збутовий

система організації підприємницької діяльності, що орієнтується на врахування вимог ринку та активний вплив на попит з метою розширення збуту товарів; ♦ на організаційному рівні маркетинг охоплює великий спектр діяльності, пов'язаний з рекламуванням (advertising¹), стимулюванням збуту (promotion¹), плануванням (planning), стимулюванням сфери торгівлі (merchandising), реалізацією (sales¹) товарів чи послуг, їх популяризацією (publicity¹) тощо

═════════■═════════

agricultural marketing сільськогосподарський маркетинг • маркетинг сільськогосподарської продукції; brand — маркетинг товарної марки; competitive marketing конкурентний маркетинг • маркетинг конкурентів; concentrated marketing концентрований маркетинг; consumer marketing маркетинг на споживчому ринку; consumer-orientated marketing маркетинг з орієнтацією на споживача; cooperative marketing спільний маркетинг • збут через систему кооперативів; corporate marketing маркетинг корпорацій • корпоративний маркетинг; counteractive marketing протидіючий маркетинг; data-driven marketing маркетинг, керований потоком даних; direct marketing прямий маркетинг • збут без посередників; domestic marketing маркетинг на внутрішньому ринку; domicile marketing маркетинг житла; electronic marketing електронний маркетинг; export marketing маркетинг експорту; foreign marketing маркетинг на закордонних ринках; full-scale marketing повномас-штабний маркетинг; generic marketing маркетинг немарочних товарів; global marketing; industrial marketing промисловий маркетинг; innovative marketing новаторський маркетинг; integrated marketing інтегрований маркетинг; international marketing міжнародний маркетинг; joint marketing спільний маркетинг; local marketing маркетинг на місцевому рівні; mass marketing масовий маркетинг; media marketing маркетинг засобів поширення інформації • маркетинг засобів реклами; multistep marketing багатоступеневий маркетинг; national marketing загальнонаціональний маркетинг; niche marketing; non-profit marketing маркетинг некомерційних організацій • маркетинг у сфері некомерційної діяльності; one-step marketing одноступеневий маркетинг; political marketing політичний маркетинг; product marketing товарний маркетинг; product-differentiated marketing товарно диференційований маркетинг; publishing marketing маркетинг видавничої діяльності • книжковий ринок • видавничий маркетинг; regional marketing місцевий маркетинг • регіональний збут • маркетинг регіонального масштабу; retail marketing роздрібний маркетинг • маркетинг у сфері роздрібної торгівлі; scientific marketing науковий маркетинг; service marketing маркетинг послуг; social marketing суспільний маркетинг; target marketing цільовий маркетинг; test marketing пробний маркетинг; video marketing відеомаркетинг; world marketing всесвітній маркетинг • маркетинг у світовому масштабі

═════════□═════════

marketing activities діяльність у галузі маркетингу • маркетингова діяльність; marketing agreement угода про збут продукції; marketing analysis аналіз збуту; marketing association збутова асоціація; marketing audit перевірка збуту • ревізія збуту; marketing board рада з маркетингу; marketing budget бюджет маркетингу • маркетинговий бюджет; marketing campaign кампанія організації й стимулювання збуту; marketing cartel картель у сфері збуту продукції; marketing competition конкуренція за ринки збуту; marketing concept маркетингове поняття; marketing contribution сприяння збуту продукції; marketing contol регулювання збуту • керування маркетингом; marketing cooperative збутовий кооператив; marketing costs витрати збуту • маркетингові витрати; marketing department комерційний відділ • відділ збуту; marketing director директор відділу збуту • завідувач відділу збуту; marketing effort маркетинговий захід • захід у сфері організації і стимулювання збуту; marketing environment маркетингове середовище; marketing executive спеціаліст у галузі маркетингу; marketing exhibition торговельна виставка; marketing expenses витрати збуту; marketing information system система маркетингової інформації; marketing manager завідувач відділу збуту; marketing method метод збуту продукції; marketing mix; marketing organization збутова організація; marketing plan план збуту продукції; marketing policy політика в галузі збуту • стратегія в галузі збуту; marketing possibilities можливості маркетингу • можливості збуту; marketing potential сподівана реалізація • потенціал маркетингу; marketing practice методика маркетингу; marketing purpose мета маркетингу; marketing research маркетингові дослідження • аналіз можливостей збуту; marketing scheme програма збуту продукції • система маркетингу; marketing strategy маркетингова стратегія • стратегія маркетингу; marketing syndicate синдикат у сфері збуту • маркетинговий синдикат; marketing team маркетингова команда; marketing technique методи маркетингу

marketing ‡ business organization (384)

═════════◇═════════

маркетинг < англ. marketing < market — ринок, збут

* * *

ГЕРМЕНЕВТИКА ФІЛОСОФСЬКА - виникла і розвивалась, з одного боку, у річищі традиційної герменевтики (див. герменевтика) - як її відгалуження, з другого боку - Г.ф. є певним щаблем у процесі внутрішньої еволюції останньої, який суттєво оновлює і видозмінює її предметне поле. Спочатку Г. ф. розглядали як мистецтво тлумачення (ars interpretandi) текстів та інших проявів думки. Потреба у "культивації правильного тлумачення" виникла тоді, коли нашарування культури стародавнього світу ускладнили безпосереднє розуміння текстів, які вважалися зразковими. Після перших герменевтичних досліджень софістів і Аристотеля ("Про тлумачення") мистецтво інтерпретації набуває значної ваги й поширення. У наступні часи з'являються герменевтичні пояснення до тлумачення Біблії та спроби систематизації засобів, що уможливлюють і полегшують розуміння класичної та юридичної літератури. У Новий час термін "герменевтика" вперше вживає в 1629 - 1630 рр. страсбурзький філософ і теолог Даннгауер. На його думку, "загальна герменевтика" - це наука про засадничі принципи тлумачення письмових джерел із теології, правознавства й медицини. Формування Г.ф. відбувалося значною мірою як наслідок дослідження проблеми тлумачення у двох аспектах: 1) багатозначності знаків, 2) співвідношення тексту й буття. Універсалізація герменевтики, набуття нею філософського статусу здійснювалися завдяки поступовому усвідомленню щільного зв'язку цих двох аспектів і проблематизації методичного характеру герменевтики. Варіанти універсальної герменевтики, запропоновані Шляєрмахером іДильтеєм, містили ідею визначення смислу будьякого тексту в залежності від розуміння задуму автора, а не зв'язку між текстом і читачем. Г.ф. Гадамера відзначають: заперечення психологізму, властивого цим першим варіантам універсальної герменевтики, і наголошення на тому, що мова як комунікація є буттєвим простором зазначеного зв'язку. У праці Гадамера "Істина і метод. Основи філософської герменевтики" (1960) думку Гайдеггера про єдність розуміння із саморозумінням (буттям) інтерпретатора - т. зв. "герменевтичне коло" - узгоджено з думкою про мову як підставу "злиття горизонтів" тексту і читача. Отже, читання як своєрідна інтеракщя між текстом і інтерпретатором править тут за парадигму будьякого розуміння. Відмова від поняття "об'єктивного смислу", незалежного від цієї інтеракції, спонукає Гадамера критично поставитися до самого ідеалу методу в герменевтиці, оскільки поняття методу передбачає абстракцію об'єкта. Наголошуючи на тому, що герменевтика є насамперед практикою, Гадамер водночас підкреслює, що йому вдалося уникнути суб'єктивації смислу, притаманної попередній універсальній герменевтиці Г. оловний недолік останьої в тому, що вона опосередковувала "об'єктивний смисл" (у необхідності якого вона не сумнівалася) дослідженням авторського бачення смислу свого тексту, тобто дослідженням предмета, який принципово не об'єктивується. Г.ф. трактує комунікацію як традицію, чия мовна та історична природа забезпечує істинність розуміння. Існування в традиції як спосіб осягнення істини має, за Гадамером, структуру герменевтичного досвіду, що його як "досвід світу" він протиставляє "науковому досвіду", крізь призму якого дивилася на поняття істини попередня філософія. Досвід світу, утворений з істин філософії, мистецтва та історії, має історичний характер. Це означає, що старий досвід не просто усувається новим чи повторюється, він визначає спосіб засвоєння нового й також зазнає змін під його впливом. У цьому плані Гадамер обмірковує значення упереджень для розуміння. Істинність смислу як відповідність буттю не означає незалежність від напередвизначеного традицією, адже саме традиція є буттям, яке передує нашим актам рефлексії, бо ми самі завжди вже занурені в неї. Інтерпретація, що сягає істинного смислу, здійснюється в межах самовиявлення текстом умов існування свого смислу. Проте інтерпретація - не відтворення смислу, вміщеного автором у тексті, а саме творення смислу в зустрічі з текстом як "носієм" смислу (комунікація). Наше розуміння водночас експансивне й співвідносне, тобто спонтанність його смислотворної дії обмежена іманентною необхідністю тексту, що належить традиції і нашим передрозумінням. Тому істина скінченна, а ми завжди упереджені, хоч і не приречені підпорядковувати думку одним і тим самим упердженням. Навпаки, засвоєння нового смислу дозволяє не лише усвідомити умови його розуміння, що їх диктує традиція, а й висвітлити власні упередження, тобто краще зрозуміти себе. Незалежність від будь-яких упереджень є, на думку Гадамера, теж упередженням, до того ж, хибним. Втім, якщо розглядати ідеал неупередженого розуміння як засаду традиції Просвітництва, перед Гадамеровою герменевтикою постає проблема різноманітності й суперечливості традицій, що поновлює питання про істинність і вимагає нових роз'яснень щодо ототожнення традиції з буттям. До численних спроб обмежити гадамерівський історизм належать варіанти герменевтики Апеля, Габермаса й Рикера. Апель аналізує комунікацію, що уможливлює розуміння з точки зору виокремлення її трансцендентальних умов, тим самим повертаючись до метафізичного поняття буття. Габермас звертається до ідеї герменевтичного методу, який має сприяти усуненню перекручених форм комунікації. Рикер доповнює філософську герменевтику семіотичним аналізом і намагається в ній інтегрувати різні методи інтерпретації.

ДЕОНТИЧНА ЛОГІКА - розділ сучасної логіки, де досліджуються міркування з деонтичними висловлюваннями. До цих висловлювань входять слова: "дозволено", "заборонено", "обов'язково". Витоки логічного підходу до аналізу деонтичних модальностей можна знайти ще в працях Ляйбніца, який у 1672 р. написав працю "Елементи природного права", де спробував визначити основні нормативні модальності та виявити логічні відношення між ними. Він вважав, що на такі поняття, як "обов'язково", "дозволено", "байдуже", "заборонено" можна перенести всі основні положення логічного вчення Аристотеля, зокрема, його погляди на відношення між традиційними (алетичними) модальностями. Саме цією працею Ляйбніца було започатковано народження нового напряму логічних досліджень, а саме Д. л. Однак ідеї нім. вченого занадто випереджали свій час, потреби тогочасної науки та можливості розвитку логіки у XVII ст. Сучасники скептично сприйняли його концепцію, не оцінивши її новизни та новаторства, що призвело зрештою до її забуття. Лише у XVIII ст. науковці знову повертаються до аналізу цієї проблематики. Так, англ. філософ Бентам висунув у своїх працях ідею логіки повеління, або логіки волі О. днак, на відміну від Ляйбніца, Бентам вважав, що його вчення повинно стати новим напрямом логічного знання, відмінним від старої аристотелівської логіки. Плани Бентама не були реалізовані, він так і не зміг системно розвинути свої ідеї, сформулювати на їх основі обґрунтовану концепцію нової логіки А. встр. учений Малі у 1926 р. побудував одну з перших логічних теорій нормативних міркувань. Свою логіку він назвав "логікою волі" і запропонував для цього напряму логічного знання назву "деонтика". Назва "Д. л." була запроваджена пізніше, незалежно від Малі, фінськ. філософом і логіком Врігтом у 1951 р В. иділяють два основні етапи становлення Д. л. На першому етапі досліджувалися, по суті, не самі норми, а висловлювання, які їх описують. На другому етапі починають досліджувати вже власне норми, створюються логічні системи, де логіка норм розглядається як розширення темпоральної логіки (т зв. деонтико-темпоральна логіка), логіки дії або взаємодії. У Д. л. розглядаються деонтичні можливі світи, ідея яких була висловлена ще Кантом. Якщо в деонтично можливому світі є певна норма, то в деяких інших деонтичних світах ця норма виконується. Тобто у деякому можливому світі конструюються певні уявлення про належне, які виконуються в іншому можливому світі, між ними встановлюється відношення досягненості. Логічні теорії, в яких досліджуються деонтичні характеристики норм, знайшли широке застосування в різних науках, зокрема в праві. Так, розуміння логічних характеристик норм, знання логічних законів, яким вони підпорядковуються, дозволяє з'ясувати логічну структуру правових норм, більш точно прояснити предмет та методи правознавства. Окрім того, побудова численних логічних теорій норм дозволила певним чином навіть обґрунтувати можливість права як теоретичної дисципліни.

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ім. Г.С. СКОВОРОДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ - наукова установа для розробки фундаментальних проблем філософської науки і координації філософських досліджень в країні, підготовки наукових кадрів. Створений 1946 р. в Києві. І. ф. очолювали: акад. М.Е. Омельяновський (1946 - 1952), чл.-кор. Д.Х О. стрянин (1952 - 1962), акад. П.В К. опнін (1962 - 1968), акад. В.І. ІПинкарук (1968 - 2001), од 2001 р. - чл.-кор. М.В. Попович. У розвитку І.ф. вирізняється три періоди. Перший (1946 - 1960) характеризується тим, що його наукова діяльність була дуже обмеженою ідеологічним контролем. Однак уже в той час І.ф. видав пращ, в яких зроблено серйозні кроки до осмислення досягнень фізики пер. пол. XX ст. (М.Е. Омельяновський, М.Б. Вільницький), висвітлення світогляду визначних представників укр. культури і науки - Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, П. Грабовського, М. Максимовича (Д-Х. Острянин, І.П. Головаха, В.Ю. Євдокименко, М.В. Гончаренко, О.Г. Білоус). Другий період (1961 - 1990) відзначається потужним професійним зростом і кадровим зміцненням, істотним розширенням і урізноманітненням тематики досліджень, різким скороченням кон'юнктурної тематики, створенням нових та реорганізацією існуючих наукових підрозділів, надаючи їм нового наукового спрямування. Попри незначну кількість видань, які мали апологетичний характер і намагалися підвести філософський ґрунт під ідеологічні та політичні догми, що нав'язувалися, переважна більшість наукових розробок і видань цього періоду були присвячені актуальним проблемам філософської науки. В цей час започатковуються нові наукові напрями, набирають нового повороту існуючі. Виросла група науковців, яка отримала наз ву "Київської школи філософів". Засновано новий напрям у філософії науки - логіку наукового дослідження (П.В. Копнін, М.В. Попович, С.Б. Кримський, П..Ф. Йолон, А.Т. Артюх, Є.Є. Лєдніков), у межах якого засобами формального та концептуального аналізу досягається реконструкція наукового дослідження як логічно послідовного процесу. Накреслився відхід від ортодоксальних схем аналізу філософських проблем природознавства і перехід до розробки нового концептуального апарату (П.С. Дишлевий, Н.П. Депенчук, Ф.М. Канак, В.С. Лук'янець). Розгортаються дослідження філософських проблем людини, умов формування та функціювання людського світогляду, людського світовідчуття та світосприймання (В.І. Шинкарук, В.П. Іванов, О.І. Яценко, М.Ф. Тарасенко, В.Г. Табачковський, М.О. Булатов). Висвітлення історії укр. філософії та укр. культури взагалі вперше було поставлено на міцну базу історичних першоджерел. Розпочато вивчення недосліджених періодів, подій і явищ укр. філософської культури, філософської спадщини визначних мислителів минулого, зокрема, діячів Києво-Могилянської академії (В.М. Нічик, В.С Г. орський, М. В. Кашуба, М. Рогович, В.І. Іваньо). Видані фундаментальні праці з історії класичної нім. філософії (В.І.Шинкарук, М.О. Булатов). Були виконані розробки з методології соціального пізнання (В.І. Куценко, М.М. Мокляк, І.В. Бойченко, М.І. Михальченко, Ю.Д. Прилюк), соціально-психологічної структури особи та умов її формування (Л.В С. охань, О.А. Донченко). Вперше в Україні були застосовані методи конкретної соціології до вивчення радянської дійсності і обґрунтовані соціологічні концепції, істотно відмінні від офіційних (В.П. Чорноволенко, Ю.П. Сікорський, В.Л. Оссовський, В.І. Волович, В.І. Паніотто, А.О. Ручка, Є.І. Головаха, К.К. Грищенко). В кінці 70-х соціологічні підрозділи були об'єднані у Відділення соціології І.ф., а в кінці 80-х реорганізовані в окремий Ін-т соціології НАН України.. За свої наукові новації І.ф. і його науковці зазнавали гострих ідеологічних нападів та політичних звинувачень з боку партійних органів і ортодоксальних філософів. У третій період (од 1991р.) була перебудована тематика і науково-організаційна структура І.ф. відповідно до сучасних потреб трансформації укр. суспільства та духовного відродження, тенденцій розвитку світової філософської науки. Здійснені розробки і видані фундаментальні праці з актуальних проблем філософської антропології (В.І. Шинкарук, В.Г. Табачковський, М.О. Булатов, Н.В. Хамітов, Є.І А. ндрос), філософії культури та методологічних засад осмислення історії укр. культури (В.І. Шинкарук, М.В. Попович, С.Б. Кримський, Є.К. Бистрицький, С.В. Пролеєв), естетики та філософії мистецтва (В.І. Мазепа, О.В. Білий, Р.П Ш. ульга), етики (В.А. Малахов, А.М Є. рмоленко), філософії дискурсу і філософських проблем знакових систем (М.В. Попович), логіки (А.Т. Ішмуратов, В.Й О. мельянчик), методології науки (С.Б К. римський, В.І. Кузнєцов, П.Ф. Йолон), філософії природознавства (В.С. Лук'янець, М.О. Кравченко, Л.В. Озадовська, В.Л. Храмова), екології (Ф.М. Канак, М.М. Кисельов, В.С. Крисаченко), соціальної філософії і філософії історії (М.М. Мокляк, В.І. Бойченко, В.Й. Коцюбинський), філософії нації та етносу (М.Т. Степико, Б.В. Попов, Л.Є. Шкляр), політичної філософії (В.С. Лісовий, Г.В Б. адзьо), історії філософської думки Київської Русі (В.С. Горський, Т.С Г. оліченко), філософської думки XIV - XVIII ст. (В.М. Нічик, Я.М. Стратій, В.Д Л. итвинов, О.М. Сирцова), філософської думки XIX - XX ст. (М.І.Лук, С.В. Бондар, О.С. Забужко, Л.П. Депенчук), пам'яток укр. та світової філософської думки (В.С. Лісовий, Н.П. Поліщук), історії зарубіжної філософії (В.С. Пазенок, А.Т. Гордієнко, В.В. Лях, Н.П. Поліщук, Є.М. Причепій, О.М. Соболь, Я.В. Любивий). Утворене в 1992 р В. ідділення релігієзнавства здійснило розробки і видало фундаментальні праці з філософії та історії релігії, сучасних релігійних процесів в Україні (О.С. Онищенко, А.М. Колодний, П. Косуха, П.Л Я. роцький, Л.О. Филипович, В.Є Є. ленський). Наукові розробки удостоєні Державної премії УРСР в галузі науки і техніки, шести наукових премій НАН України імені видатних учених. І.ф. співпрацює з багатьма зарубіжними науковими центрами. Має наукову бібліотеку, ж. "Філософська думка", "Практична філософія", "Філософські обрії", "Українське релігієзнавство", "Релігійна панорама", альманах "Мультиверсум". В І.ф. працює 91 науковець: 28 докт. наук, 56 канд. наук, 1 акад., 2 чл.-кор. НАН України, члени зарубіжних академій: Російської, Нью-Йоркської, Білоруської, Молдавської.

КАТЕГОРІЇ ЕСТЕТИКИ - основні поняття естетичної теорії, духовні моделі естетичної практики, естетичного освоєння світу. В К.е. як логічних формах представлено весь історичний досвід естетичного відношення до дійсності та естетичні характеристики світу культури і природи. К.е. не є нерухомими, незмінними сутностями. Вони історично змінюються і розвиваються, відображаючи етапи розвитку соціальної практики та динаміки ціннісних орієнтацій. Система категорій, як зміст естетичної теорії, є мінливою, конкретно-історичною, має культурно-регіональні та національні особливості. Розвиток та розширення категоріального апарату естетики відбувається внаслідок як розвитку естетичної та художньої практики, так і розвитку наукової рефлексії щодо них. Теоретичне поняття набуває статусу К. е., якщо воно містить в собі певну закономірність естетичної та художньої діяльності. К. е. мають певну особливість, яка полягає в тому, що вони спираються переважно на оціночний момент. Це пов'язано із антропологічною домінантою естетичної та художньої сфери культури С. учасна естетична теорія внаслідок розвитку нових напрямів дослідження та загальнофілософських методологічних засад не має жорстко визначеної та структурованої системи категорій, що ускладнює можливість остаточної визначеності відносно категоріального статусу деяких понять естетики. К.е. структуруються відносно певних напрямів естетичної теорії, які стосуються різних сфер та аспектів естетичної та художньої практики і виглядають таким чином: 1) Метакатегорії: естетичне, гармонія, міра, прекрасне, потворне, піднесене, низьке, героїчне, трагічне, комічне, іронія. 2) Категорії естетичної діяльності: естетична діяльність, мистецтво, фольклор, декоративно-прикладне мистецтво, дизайн, художнє конструювання, естетика побуту, мода, садово-паркове мистецтво. 3) Категорії естетичної свідомості: естетичні почуття, оцінки, судження, смак, ідеали, погляди та теорії. 4) Категорії гносеології мистецтва: художній образ, мімезис (художнє відображення і відтворення), поетика (художнє мислення), художня форма і художній зміст, художня ідея, художня правда, художня умовність, ідеалізація, типізація, індивідуалізація. 5) Категорії психології мистецтва: художня творчість, художнє сприйняття, катарсис, емпатія, художня здібність, талант, геній, натхнення, фантазія, свідоме, підсвідоме, творча уява, індивідуальна манера і стиль. 6) Категорії соціології мистецтва: художник, публіка, художня критика, меценатство, функції мистецтва, свобода і детермінізм художньої діяльності, соціальне замовлення, народність, національне та загальнолюдське в мистецтві, елітарне та масове мистецтво. 7) Категорії онтології та морфології мистецтва: художній твір, артефакт, види мистецтва (архітектура, скульптура, живопис, література, музика, театр, кіно тощо); роди (епос, лірика, драма, станкове або монументальне мистецтво тощо); жанри (роман, повість, оповідання, портрет, пейзаж, натюрморт тощо). 8) Категорії семіотичного та структурного аналізу мистецтва: текст, контекст, знак, композиція, сюжет, фабула, міф, художній час і простір, ритм, інтонація, метафора, символ, архетип. 9) Категорії герменевтичного аналізу мистецтва: розуміння, тлумачення, інтерпретація, художня мова, буття, гра, діалогічність, переживання, культурний контекст, герменевтичне коло. 10) Категорії історичного дослідження мистецтва: художній процес, традиція, спадкоємність, новаторство, художній канон, художня епоха, напрям, течія, школа, метод, стиль. 11) Категорії теорії естетичного виховання: естетичні здібності та потреби, методи та засоби естетичного виховання, всебічний розвиток особистості, художнє спілкування. Категоріальний апарат естетики постійно збагачується за рахунок осмислення нових художніх явищ і процесів, залучення термінів суміжних наукових дисциплін (філософії, психології, мистецтвознавства, семіотики, структуралізму, культурології тощо), які набувають специфічного естетичного змісту.

НАУКА - соціально-значуща сфера людської діяльності, що спрямована на виробництво та систематизацію знань про закономірності існуючого засобами теоретичного обґрунтування та емпіричного випробування і перевірки пізнавальних результатів для розкриття їх об'єктивного змісту (істинності, достовірності, інтерсуб'єктивності). Ці засоби передбачають різні варіанти використання теорій, концепцій, математичних екстраполяцій, дедуктивних структур взагалі, форм фактуальності (даних спостережень, експерименту, індуктивних заключень, досвіду як такого) або сукупного (в більшості випадків) застосування вказаних форм дослідження в залежності від дисциплінарної інститутизації наукового знання. Н. характеризується методологічним усвідомленням процесів формування та конституювання знання, що спирається на загальнонаукові та специфічні методи (якісного та кількісного аналізу, класифікації та вимірювання, формалізації та моделювання, історичного дослідження в його еволюційних та структурно-трансформаційних варіантах тощо). Н. будує моделі, що імітують поведінку об'єктів, припускає можливість їх математичного подання, причинну матрицю подій, інтерпретаційні акти усвідомлення даних дослідження І. деалом Н. є строгість (наявність стандартів достовірності), доказовість, об'єктивність знання, спрямованість на посилення прогностичної сили теорій, їх евристичності та практичної ефективності Б. азовими принципами науки є детермінізм, ідея об'єктивних закономірностей, наявності універсальних законів, що припускають певну єдинообразність спричиненості в організації буття; припущення математичності світу; ідея елементаризму (наявності вихідних складових одиниць явищ типу атомів: чисел, хімічних елементів, біологічних видів чи архетипів) та трансформізму (вивчення об'єктів через аналіз їх змін; вимога відтворюваності досліджуваних ефектів за наявності відповідних умов; а також канони раціоналізму та визнання сталої цінності істинного знання, збереження його основного змісту в історії розвитку Н., певної спадкоємності результатів творчості. Основними структурними компонентами Н. як системи знань є 1) теорія, що систематизує емпіричний матеріал, дає його опис та пояснення, здійснює передбачення нових ефектів та можливих процесів, виявляє перспективи їх практичного використання; 2) науково-дослідна програма, що орієнтує науковий пошук, процес висування гіпотез, залучення традицій та нових підходів; 3) проект, що поєднує теорію та практику функціювання ідей з алгоритмами їх об'єктивації та технологіями застосування. Розвиток Н. характеризують: метод (як шлях дослідження, спосіб формування та усвідомлення); знання, відкриття (як форма прирощення знання); технологія (як спосіб використання знань). Н. є також соціальним інститутом, який об'єднує вчених з їх знаннями, кваліфікацією та досвідом; наукові установи, експериментально-технічну базу наукової діяльності, систему інформації, підготовки й атестації кадрів, форми функціювання та використання знання С. падкоємність досвіду та знань, єдність традицій та новаторства - істотні особливості розвитку Н., що пов'язані, зокрема, з утворенням наукових шкіл, творчими дискусіями та боротьбою думок. Н. має дисциплінарну структуру, яка визначається поділом на галузі природознавства, суспільствознавства та технікознавства. Кожна з цих галузей має певну специфіку щодо об'єктів дослідження, співвіднесеності теоретичного та практичного знання, суб'єктивного та об'єктивного, вимог творчості. Н. впливає на формування світогляду з боку затвердження норм раціонального, критичного та адекватного бачення дійсності і в цьому відношенні протилежна містиці та марновірству. Водночас Н. є чинником соціального та технічного прогресу, бо входить до складу продуктивних сил виробництва. Н. є рушійною силою науково-технічної революції XX ст., яка визначає риси сучасної цивілізації.